З В І Т про експедицію з історичного краєзнавства з активним способом пересування –водний маршрут 3 ступеня складності 3.Опис краєзнавчо-дослідницької роботи Під час попередніх експедицій, будучи їх учасником, я (керівник гуртка Мишолівська Мирослава) неодноразово бачила багато кам’яних хрестів, чи старих козацьких цвинтарів. Багаторічні спостереження навели мене на думку про організацію експедиції (групи дітей та двох керівників гуртків ЦТК «Левандівка») для дослідження історичних об’єктів і патріотичного виховання молоді. З кожним роком ці історичні пам’ятки все більше нищаться, чи просто вростають в землю(кам’яні хрести). Тому ми гуртківці та керівники гуртків ЦТК «Левандівка» використали можливість досліджувати ці об’єкти в експедиції «Дністер 2015» (яка почала свою діяльність ще з 1988 року.) Район експедиції ми довго не вибирали, оскільки власне з Заліщик до Хотина ми зустрічали багато кам’яних хрестів, чи старих козацьких цвинтарів. Ця сторінка в історії дуже важлива для українського народу, чому ми і зайнялися цією темою. Козак може від татарського слова «кайзак» що значить вільний чоловік, безстрашний вояк. Козаки воювали проти поневолення українського народу. Тема ця дуже цікава , але дуже давня тому важко було дістати літературу, аби опрацювати дані та знахідки, які ми виявили в експедиції. Під час експедицій неодноразово учасники зустрічали старі хрести чи то на горбах, чи на старих цвинтарях, про що звичайно нам розповідали місцеві. Проаналізувавши місця де знаходились хрести та поспілкувавшись з місцевими та переглянувши деяку літературу дійшли до висновку ,що там проходили козаки та відбувались бої. 3.1. Село Голігради Заліщицького району розташоване у найбільш південній частині Тернопілля на річціСерет. Перша писемна згадка - 1530р. Є три версії походження назви села. Згідно літературних даних село виникло в часи козацької доби. Тоді по всій Україні стояли вишки із смоляними бочками. При нападі турків чи татар сторожовий козак, який мав наказ «нагорі гляди», запалив смолу, даючи знати про небезпеку. Прийшла трансформація у виразі і в кінцевому результаті виникла назва «Голігради». В урочищі Віватів було невелике містечко Виногради. Коли його турки спалили, ці Виногради стали голими. Звідси пішла назва Голігради. За переказами вважають, що дана місцевість називалась Ольгин град, тобто Ольги місто. Пройшла трансформація цієї назви і утворилася назва Олігради, а згодом – Голігради. Природа околиць Голіград багата і різноманіт на. Вона має певні свої особливості, які характеризуються не тільки розмаїттям флори і фауни, але і своею геологічною будовою. На схилах каньйону можна побачити відслонення давніх геологічних епох - Девону і Силуру. У давніх відслоненнях зустрічаються скам`янілі молюски (двостулкові і спіральні), давніх кільчастих червів, які на той час досягали значних розмірів до 0,5 м у довжину та майже 6 см у товщину. Саме село знаходилося у долині каньйона нижнього р.Серету, на базі якого у 1963 році побудовано Касперівське водосховище, а село переселено на верхню частину каньйону. На базі даного водосховища у 1977 році створено Касперівський ландшафтний заказник площею 818 га. Це унікальний ландшафт Поділля з мальовничим Касперівським водосховищем (18.8 км у довжину, площею 212 га, середньою глибиною 4,6 м), скелястими берегами з незвичайними формами витворювання та розмаїттям фауни і флори. Усі ці комплекси природи є привабливими куточками для відпочинку людей. Комплекс носить круглорічний характер (весна, літо для любителів загоряти і купатись, зимою - для підльодового лову риби). Крім особливостей флоро-фауністичних характеристик околиць село Голігради є і чисто історичне. На території села знаходиться кладовище козацької епохи. Про це свідчать особливі нагробні пам`ятники. Вони гарно збереглися до наших часів в ур. Вівошів. Фото 15. Кам'яний хрест в с. Голігради. Фото 16. Кам'яний хрест в с. Голігради. В урочищі Дятел на висоті 3,5-4 м є вхід у горизонтальну печеру, довжина якої 32м. На даний час печера усунулась. Навколо входу у печеру є наскельні вирізьблювальні хрести православного обряду. За переказами старожилів там (у печері) ховались місцеві жителі у години лихоліття - навали турецько-татарських завойовників. Про дані події пише усвоїх працях П. Сіреджук. У цій печері досліджено поховання 17 ст. У Голіградах здавен діяли товариства "Просвіта", «Луг», стара церква св. Михаїла (1849р.) Фото 17. Вхід в печеру Дятел. Фото 18. Вигляд на стару церква св. Михаїла (1849р.). 3.2. Під час експедиції ми відвідали ще одне село з захоплюючою історією, чарівними краєвидами та надзвичайними знахідками. Нас привітно зустріли та допомогли дізнатись якомога більше про давню історію цього села. Отже, Василів (в той час це було місто) вперше згадується у 1230 році давньоруським літописцем під час описання переслідування Данилом Галицьким мадяр, що бігли до Пруту : «От туду же поиде Король ко Василеву и переиде Днестр и поиде ко Пруту». Але, як свідчать археологічні дослідження проведені у Василеві в середині XX століття, місто було засновано ще за часів феодальної роздробленості у Київській Русі. Місто відігравало значну роль у житті галицького придністров’я. Було знищено татаро-монгольською навалою і занепало. На його місці пізніше утворилося село з такою ж назвою. Як розповідають місцеві жителі, в той час на березі Дністра існувала пристань на шляху «з варягів в греки». Вона служила місцем зупинки лодій (торгових кораблів). Там купці обмінювались товарами: золотом, олією, хутром, керамікою. Пізніше торгували ними на Торговій площі. У 1958 році експедиція Чернівецького краєзнавчого музею виявила при розкопках у південно-східній частині села на місці старого кладовища фундаменти давньої білокамінної церкви – кафедрального собору, датованого першою половиною XIIстоліття. Храм був чотирьохстопний з трьома напівкруглими апсидами та однією банею, стіни прикрашені різьбленими візерунками, підлога укладена різнокольоровими кахельними плитками. Його розміри 13,5 на 21,5 метрів, товщина стін фундаментів сягала до 1 метра. Церкву було видно за багато кілометрів , вона стала орієнтиром для торгових караванів, що йшли по Дністру. На храм нападали двічі. Перший раз монголо-татари у 1231 році (про що свідчить шар попелу, що знаходився нижчим рівнем), а другий раз у XVII столітті турецькі яничари. Про будівництво храму ми почули страшну легенду: «Будівельники, почавши будівництво вдень, наступного для побачили, що все побудоване вночі, було зруйновано. Так продовжувалося тричі, поки не з’явився старий дід і не сказав: «Буде доти валитись, доки не дасте йому жертви – людини». Будівельники послухалися діда і вирішили, що замурують у стіну жінку, яка першою принесе їм обід. Такою жінкою виявилась Марія – дружина одного з будівельників. Чоловік замурував її у стіну, не дивлячись їй в очі, і не зважаючи на те, що на них у домі чекало мале дитя. Наступного дня стіни все стояли незруйнованими, а стіна, куди замурували Марію, ще довго була мокрою. Розповідали, що це було молоко з грудей жінки, адже вона годувала груддю немовля. » - розповідав один із місцевих жителів. Навколо фундаменту церкви до сьогодні збереглося багато кам’яних хрестів, які датуються XVII – XIXстоліттям, так і давньоруським періодом. Ліворуч: Рис. 1. Приблизний вигляд храму Фото 19. Залишки фундаменту храму. Фото 20. Кам’яні хрести. Фото 21. Хрест козацькому старшині. Фото22. Надпис на старослов’янській мові. В Історії цього села є цікава козацька сторінка. Богдан Хмельницький, діючи під тиском Кримського хана Іслам-Гірея III, почав готувати воєнний похід проти молдавського господаря. У другій половині серпня 1650 р. 60-тисячна українська армія під проводом Богдана Хмельницького й загони кримських татар кількістю 30 тис. перейшли Дністер біля с. Василів і вступили на територію молдавського князівства. Напочатку вересня 1650 р. козацькі полки оволоділи столицею князівства — м. Ясси. Василь Лупу погодився на мир, головною умовою якого була відмова Молдавії від союзу з Польщею. Так між Україною і Молдавією було встановлено союзницькі відносини. Щоб зміцнити політичні зв'язки з Гетьманщиною, молдавський господар зобов'язався видати свою дочку Роксанду за сина Богдана Хмельницького — Тимоша. Шлюб Тимоша з Роксандою потрібен був гетьманові для посилення впливу на Молдавію, а також для зміцнення позицій Української держави. У серпні Тиміш узяв шлюб із Роксандою. Цікаво, що старша донька Василя Лупу — Марія вже була видана за литовського гетьмана Януша Радзивіла і це давало Хмельницькому надію на налагодження союзу з Великим князівством Литовським. Занепокоєні посиленням українсько-молдавського союзу, Польща, Валахія і Трансільванія об'єдналися в антиукраїнську коаліцію. У квітні 1653 р. валаський господар Матвій Басараб і трансільванський князь Юрій (Д'єрдь) II Ракоці за підтримки польського уряду захопили Ясси й посадили на престол свого ставленика Георгія Стефана. Василь Лупу звернувся по допомогу до Богдана Хмельницького. Лупул підбурив Тимоша Хмельницького до походу на Валахію. Недосвідчений Тиміш не відмовив тестеві. Завдавши ряд поразок ворогам, союзники заглибились уВалахію, однак у генеральній битві зазнали поразки. Хмельниченко з військом повернувся в Україну. Військова допомога Лупу не поклала край колотнечі за владу в Молдавії. Невдовзі Лупу знову скинули з престолу. Потрапивши у скруту, він вкотре звернувся по допомогу до козаків. Вірне союзницьким зобов'язанням, українське військо, очолене Тимошем, вирушило в похід. Обставини складалися не на користь Тимоша. У фортеці Сучава козаки потрапили в облогу. Там, під час героїчної оборони, в одному з боїв Тимоша було смертельно поранено. Вороже ядро розбило вщент козацького воза і відірвало ногу гетьманичеві. Через деякий час він помер від гангрени. Оскільки законний спадкоємець молдавського престолу загинув, козаки уклали почесний мир і з прапорами та зброєю вийшли з Сучави. Тіло Тимоша Хмельницького було засипано сіллю і привезено до Суботова, де вбитий горем батько поховав його у Свято- Іллінській церкві, збудованій власним коштом. Церква, де упокоївся згодом і прах самого Богдана Хмельницького, збереглась і стоїть по цей день. Також в селі є місце де у 1650 році відбувся бій козаків .Чимало з них загинуло на тому полі. Це місце «Ладівська толока». Кожного року перед Великодніми святами мешканці села наводять там лад в память про загиблих козаків. Ще колись давно , як нам розповідала місцевий краєзнавець Марія Смук (з розповідей старших людей) стояли там дерев’яні хрести, проте зараз і сліду від них немає. Люди шанують пам'ять про козаків і стоїть це місце неоране, а «Ладівська толока» влітку зацвітає маками , нагадуючи про пролиту кров відважних козаків. Фото 23. По дорозі на «Ладівську толоку». Фото 24. Позаду вигляд на «Ладівську толоку». Фото 25. Василівська стіна. Фото 26. Церква Різдва Пресвятої Богородиці. Фото 27.Єврейський будинок адвоката Батлера.. Фото 28. Козацький хрест в о.Онут.. На північному сході села збереглися залишки земляних укріплень (вал та рів). Там була пристань, біля якої зупинялися торгові каравани, що перевантажували товари на сухопутний транспорт і навпаки. На території укріплення також виявленні залишки дерев’яної церкви XII – XIIIстоліття. Від дерев’яної церкви збереглися лише рештки кам’яних фундаментів, уламки кераміки, керамічних полив’яних плиток, якими була викладена підлога у храмі. Поруч з урочищем знаходяться геологічні пам’ятни природи: Василівські водоспади та Василівська стіна. На півдні села, де впадає у Дністер протока Млинівка на високому мису Хом в IX – Xстоліттях стояв феодальний замок, який з напільної сторони укріплювався частоколом. З пагорба також можна побачити урочище Монастиріще, що знаходиться на 1 кілометр західніше села. Там в XII – XIIIстолітті існував монастир, залишки якого збереглися в скелях яру. За легендою, кількість храмів монастиря досягала дванадцяти. Є у Василеві і збережена до цього часу пам’ятка архітектури державного значення – цегельна церква Різдва Пресвятої Богородиці. Церква побудована у 1835 році і представляє собою характерний для Буковини тип триконхового безкупольного храму з включеною до загального обсягу двоярусною дзвіницею та невеликим тамбуром-входом із заходу. Церква накрита скатним дахом, нава перекрита коробовим зводом, апсида і бокові екседри – конховим. Стіни позбавлені декору та прорізані напівциркулярними вікнами. Неподалік від церкви розташована дзвіниця. Другий ярус дзвіниці прикрашають різні обрамлення віконних отворів, сама дзвіниця прикрашена декоративною главкою. У 1970 році у селі засновано музей історії села Василів. Серед експонатів музею є археологічні знахідки від трипільського часу до XIV століття: найдавніші знаряддя праці, кераміки, ілюстративний матеріал, присвячений розкопкам фундаменту старо-винно го храму, предмети щоденного життя і праці та одяг василівчан ХІХ – ХХ століття. Незважаючи на те, що західноукраїнські євреї надавали перевагу життю у містах, село Василів мало єврейську громаду, яка доДругою світової війни налічувала 75 родин. Існувала і синагога, яка, нажаль, теж не пережила лихоліття війни. Єдине свідоцтво існування у Василеві юдейської громади - єврейський будинок адвоката Батлера. Сьогодні село процвітає. Доїжджаючи до Василева, просто неможливо не замилуватись красою природи: з одного боку шумить Дністер, з іншого – ліс. Оточили вони село з усіх боків, через що, хай би які морози не були, клімат тут завжди м`який і сприятливий для садівництва. Люди кажуть, що садовина у Василеві дозріває раніше, ніж у сусідніх селах. Крім цього, тут завжди тихо. Василів ніби охороняє природна сила, роблячи село привабливим куточком для відпочивальників. 3.3.Онут Згадка про село датується 1213 роком у Галицько-Волинському літописі. писуючи похід галицько-волинського князя Данила омановича, літописець писав: «Оттуду проідоша в Онут і ідоша в поле… оттуду же проідоша ніже Кучелміна мисляче, куд прейті рєку Дністр» («Звідти прийшов в Онут і вийшов у поле… а там далі проходив нижче Кучелміна, думаючи, де ж перейти ріку Дністер»).У назві «Онут», очевидно, відображено будівництво фортеці у ХІІ-ХІІІ ст., яка зводилась у пограничному місті. «Ноуть», «нуть» на давній мові означає вал. Онут означало – біля валу. Це найбільш вірогідна версія походження назви села. Онут — село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі Дністра при впадінні річки Онута, за 28 км на схід від районного центру. До найближчої залізничної станції Заставна — 7 км. З райцентром і сусідніми населеними пунктами село зв’язано шосейними дорогами. Населення — 917 чоловік. Сільраді підпорядковане село Чорний Потік. У1812-1918через с. Онут (порічці Онут) проходивавстро-російський кордон. Околиці села багаті на археологічні пам’ятки. На Турецькій горі виявлено поселення трипільської культури (ІІІ тис. до н. е.), над Дністром – ранньої черняхівської культури (ІІ-VІ ст. н. е.), а також поселення давньоруського часу ХІІ-ХІІІ ст. В урочищі Галицьке знайдено пізньопалеолітичні знаряддя праці. Село виникло на важливому торговому шляху, який проходив по річці Дністер із Галицької Русі до гирла річки Дунай. Пожвавлення торгівлі Галицької Русі з народами Причорномор’я сприяло розвиткові Онута як одного з торгових центрів, річкової пристані із своєрідним перевалочним пунктом товарів з долини р. Дністер у долину р. Прут (у Чернівці). У ХІІ ст. Онут розташовувався на південній окраїні Галицької Русі і входив у число південно-західних пограничних руських міст, за якими вже починався половецький степ. Серед населення існує також легенда про те, що нібито слово «онут» турецького походження і означає пекло. Легенда розповідає про наступне. Табір турків стояв біля гирла р. Онут. У цьому місці їх оточили козаки і навальним штурмом вщент розгромили. Турки стали тікати з диким криком «онут, онут», що в перекладі з турецької означає пекло. Але це тільки легенда, яка має право на існування. Якщо міркувати логічно, то між вказаною подією (середина ХVІ ст.) і документальним свідченням виникнення села (1213 р.) бачимо значний проміжок часу, більше як 300 років. Не могло тоді вже невелике містечко існувати без назви. Онут виник у дуже зручному місці р. Дністер та її притоки р. Онут. Схили річкових долин були густо вкриті дубовим лісом, який давав будівельний матеріал для житла і надійно ховав від ворогів. У той же час з Онута пролягав зручний і найкоротший торговий шлях на Чернівці. Точного місцезнаходження центру стародавнього Онута не встановлено. Однак, за припущенням відомого археолога Б. О. Тимощука, центр села, який згадується в літописі під 1213 роком, був за 1,5-2 км на південний схід від гирла р. Онут, на досить широкій і рівній терасі Дністра. Про це свідчать і виявлені знахідки в цьому місці: керамічні плити, якими вимощували підлогу церков, черепки посуду, плити саркофагів. У ХVІ ст., коли села Буковини спустошувалися набігами турецьких яничарів, центр села перемістився ближче до гирла р. Онут, за 0,5 км від нього. У 1775 році більша частина Буковини була окупована Австрією, а Бессарабія і Хотинський повіт залишилися під владою Туреччини. Кордон розділив село по річці Онут. Частина села, розташована на лівому березі р. Онут, називалася «Онут» (німецька сторона), а друга частина, на правому березі цієї річки, називалася «Малий Онут» (руська сторона) і належала до села Баламутівка. Варто зазначити, що місцеву річку жителі називають Онут, а на географічній карті – Чорний Потік. Невідомо, з якої причини річка Онут отримала назву однієї зі своїх приток – Чорного Потоку. В археологічних розкопках, які проводилися в селі професором Чернівецького державного університету Борисом Тимощуком, знайдено предмети часів трипільської культури: печі, посуд, бронзові вироби. Вони свідчать про те, що тоді в селі існувало язичництво. Однак у верхніх шарах ґрунту виявлено пізніші поховання, де є багато обрядових речей: зброя, кам’яні хрести. Ці знахідки вказують, що у ХІІ-ХV ст. вже існувало християнство. Можливо, тоді були збудовані перші церкви. Першою офіційно зареєстрованою у селі була козацька церква святого Миколая, збудована в 1621 році. Про виникнення її розповідається наступне. …Цього року йшла Хотинська війна, в якій брали активну участь козаки на чолі з легендарним кошовим Петром Сагайдачним. Факти свідчать, що в урочищах Оград та Човник між козаками і турками відбулася запекла битва. Козаки отримали перемогу, але їх багато полягло в цьому бою. Онутівчани вирішили поховати героїв у центрі села і на могилі козаків збудувати церкву. Спільними зусиллями козаки і жителі села звели надзвичайно красиву дерев’яну церкву. Проіснувала вона до 1962 року – триста сорок років. Безперечно, вона належить до найдавніших історичних пам’яток України і мала б охоронятися державою. Слід додати, що в селі були розгорнуті і козацькі могили, але досить недавно, бо їх місце тамтешні люди можуть впевнено показати. У селі в ХІХ ст. були два великі землевласники: один на руській стороні, один на німецькій. Власників села періоду до скасування кріпосного права не встановлено. Але в другій половині ХІХ ст. на німецькій стороні панував якийсь Ашниркевич, який перед Першою світовою війною продав маєток пану Костковському. У 20-х роках ХХ ст. цим маєтком володів єврей Вейсганзер, який, у свою чергу, цю власність продав поміщику Корну. На руській стороні останнім поміщиком був Білогонєв, який купив помістя після скасування кріпосного права в Росії. Пізніше землі цього поміщика були роздані селянам за викуп. Великою трагедією для с. Онут стала Перша світова війна 1914-1918 років. Село зазнало величезних збитків від руйнувань та спустошень, спричинених воєнними діями та страшними утисками з боку російського та австрійського командування. Населення потерпало ще й тому, що війна велася з перемінним успіхом воюючих армій. Кожного року протягом війни наступ змінювався відступом, а одночасно змінювалось керівництво села. Ось конкретні приклади ходу воєнних дій у селі Онут. 1914 рік, серпень – початок війни, призов чоловіків до 45 років в австрійську і російську армії. Почалися воєнні дії в селах Онут, Самушин, Баламутівка, Ржавинці. Проте російським військам не вдалося прорвати оборону австрійців на Буковині, але зуміли це зробити в Галичині. Уникаючи оточення, австрійці відступили. 1915 рік, лютий – наступ австрійських військ, які відкинули російські війська аж до Дністра. В селі відновлюється австрійська влада. 1915 рік, липень – наступ російської армії, знову точаться запеклі бої в центрі та околицях села. 1915 рік, жовтень – наступ австрійської армії і відступ російської. 1916 рік, червень – наступ російських військ, село спалено. Жителі втекли в села Брідок, Дорошівці, Одая, Вимож; частина з них в Онут більше не повернулася. 1917 рік, липень – наступ австрійських військ і знову мобілізація буковинців на фронт. Під час війни в Онуті побували легендарний командир більшовицької дивізії Василь Чапаєв і військовий інженер Дмитро Карбишев. Чотири роки війни, мільйони вбитих і поранених, сотні тисяч спалених господарств, вирізана худоба. Протягом війни з фронтів надходять звістки про загибель односельчан. Їхні імена оголошуються в церкві після служби Божої. Майже два роки (1914-1916 рр.) лінія фронту пролягала через Ржавинці, Баламутівку, Онут, Самушин. Під час Брусиловського прориву між селами Онут і Самушин точилася кровопролитна битва. Австрійські війська з боями відступали через Онут і Чорний Потік на Погорілівку та Боянчук. Після цього австрійське командування мобілізувало населення Онута і Самушина для поховання вбитих австрійців на березі Дністра. В урочищі Оград викопали чотири великі траншеї, в яких поховали близько 3 тисяч австрійських солдатів. Тих воїнів, які відступали через Чорний Потік і загинули разом із російськими солдатами, поховано в урочищі Цванський міст (500 чоловік). Старожили розповідають, що російські солдати загинули від рук хорватів-смертників, яких австрійці прикували до кулеметів. У 1937 році німецький уряд домовився з Румунією про організацію інтернаціональної братської могили, куди було звезено останки загиблих солдатів з усього Заставнівського району. Лише з села Онут перевезено у Звенячин останки з трьох братських могил. На території Звенячинського меморіалу є поховання останків загиблих солдатів, звезених з багатьох сіл району. На великій кам’яній плиті вирізьблений напис: «Тут лежать 11830 солдатів німецької, австрійської і російської армій, які воювали за свою державу на цій території». 30 червня 1996 року між селами Онут і Самушин, на одному з пагорбів, при багаточисельній участі громад з навколишніх сіл був освячений пам’ятник, на якому на¬писано: «Полеглим у 1915-1916 роках на схилах Дністра» (Фото 29 ліворуч). Старожили розповідають, що восени 1917 року через Онут пролягала лінія фронту. У військових частинах ро¬сійської армії створювалися солдатські комітети, які вели антивоєнну агітацію серед солдатів і офіцерів. Наші зем¬ляки допомагали солдатським комітетам встановлювати зв’язки з австро-угорськими солдатами, були посередни¬ками в організації братання. З початком румунської окупації окремі онутські чоловіки перейшли кордон і влилися в ряди Червоної Армії. На фронтах громадянської війни воювали Степан Дмитрович Олійник, Григорій Петрович Мельничук, Іван Миколайович Мисенюк, Дмитро Васильович Товштоворик. Під румунами жилося важко, бо більшість селян залишилися малоземельними або безземельними. Тяжкий соціальний гніт доповнював національний. Українська мова зазнавала утисків, діти змушені були вивчати чужу для себе румунську мову. За незнання чи нерозуміння румунської мови вчителі били дітей різками по руках. І дорослим румуни забороняли співати українських пісень, організовувати українські вистави, ввечері виходити на вулицю. Тільки за те, що висловили незадоволення сво¬їм становищем, були побиті буками жителі Михайло Тодорович Дудка, Тодор Мар¬тинович Лемішко, Матвій Васильович Кривохижа. Таких випадків можна назвати немало. З метою залякування людей такі екзекуції проводилися привселюдно. Не витримуючи наруги над собою, тікаючи від безпросвітніх злиднів, жителі села ви¬їжджали до Америки і Канади на заробітки. Там, на чужині, не втрачають вони своєї історії та культури. Тепер у штаті Манітоба, у селищі Товсте, стоїть церква, будівни¬цтво якої починалося з пожертвувань онутівчанина Головацького. 28 червня 1940 року румуни втекли, а на їхнє місце прийшли більшовики. Люди мали надію, що нова влада буде дбати за бідних, за простий люд. На початку липня вже була створена перша сільська рада, яку очолив Василь Іванович Котик. У цьому ж 1940 році була створена споживча кооперація, якою керував Степан Миколайо¬вич Давидюк. Панські землі нова влада роздала в першу чергу найбіднішим людям, активісти стали вести агітацію за створення в селі колгоспу. Селяни вперше почули слово «куркуль», яким обзивали заможних і вмілих господарів. До села стали дохо¬дити чутки, що в районі проводяться арешти заможних господарів і за політику (по¬літично неблагонадійних). Але з початком радянсько-німецької війни в село знову повернулися румуни, яких буковинці люто ненавиділи. Наприкінці березня 1944 року в село знову повернулася радянська влада 3.4. Дзвени́город — село(колишнємістечко) на південному сходіТернопільської області.Розташоване наДністрі.Від вересня 2015 року ввійшло у складМельнице-Подільської селищної громади. Поблизу Дзвенигорода виявлено археологічні пам'яткипоморськоїта давньоруської культур. Фото 30. Краєзнавчі дослідження в с. Дзвенигород. Фото 31. Кам’яний хрест у с. Дзвенигород. Рис 2. Вали городища. Фото 32. Будинок Оскара Кімельмана. Польські дослідники XIX століття Міхал Балінський I Тимотеуш Ліпінський вважали, що записи у давніх руських літописах про місто Звенигород стосуються цього придністровського села (наприклад, за 1126 рік). Згідно з ними, за це місто сперечалися князі з роду Рюриковичів, після1199(часу створення Галицько-Волинського князівства) Дзвенигород був певний час столицею окремого Звенигородського князівства. В 1126 році дістався від батька в спадок Володимирку Володаровичу. Останім володарем замку був Михайло Всеволодович, званий Звенигородським. З другої половини XIV століття Дзвенигород, як і все Поділля, був під владою князів Коріятовичів, які на місці старого городища збудували дерев'яний замок, який пізніше належав Острозьким. У 1516 році замок спалений татарами. У 1570він ще стояв спустошеним. 2 жовтня1656 польський король Ян ІІ Казимир надав вінницькомустарості (майбутньому брацлавському воєводі) Анджею Потоцькому села Звенигород, Дзвиняч, Вовківці, Латківці, Бабинці, Трубчин на Поділлі, які пізніше були «доживоттям» його дружини. 1716 року під час ремонтних робіт у Дзвенигородському замку виявили багато людських кісток. Також було знайдено мармурову гробницю (довжиною 4,5 м) з кістками. Щоби всі ці кістки вивезти, знадобилося до 1000 возів. У перепису 1765 року про замок не було згадано, лише про невеликі будівлі та незначну кількість людей. Старостою на той час був Адам Пісаржевський. Останім (1772) дзвенигородським старостою був Казимир Ценський (Ціонський). На початку 19 століття містечком володіла графиня Катерина Коссаковська. Близько1830року Дзвенигород купив Теодор Кеншицький. У XIX столітті тут було налагоджене виробництво тютюну й діяла гуральня. На початку XX ст. син Теодора Кеншицького, Олександер (одружений з Ядвігою Ліпською) продав маєток Кімельманам. Оскар Кімельман мав закладені після 1931 виноградники й займався виноробством. У1920–1939рр., коли Дзвенигород був частиною Польщі, у селі діяло товариство «Просвіта». У 1810 в селі були 72 житлових будинки, 51 родина та 213 мешканців. У 1887 в Дзвенигороді було 76 будинків і проживало 437 людей (114 римо-католиків, 266 греко-католиків, 56 юдеїв). Мурована церква Успіння Пресвятої Богородиці (збудована 1801 року в стилі, перебудована в 1861). На цвинтарі біля церкви ми знайшли кам’яний козацький хрест. Вали городища та пізнішого замку — збереглися поблизу церкви, біля струмка (у північному валі видно місце давньої в'їзної брами). Класицистичний палац Кеншинських був повністю спалений під час Першої світової війни, а на його місці у 1920-х роках Кімельмани збудували новий (за проектом віденських архітекторів), який добре зберігся до наших часів (колони, балюстради, камін, дерев'яні паркеті сходи на другий поверх із перилами, а також австрійська кахельна грубка). До минулого року у цьому приміщенні діялозагальноосвітня школаI–II ступеня. 3.5. Жва́нець (у давнину Званеч, Званча) село в Україні, в Кам'янець-Подільському районі Хмельницької області. Розташований біля кордону з Чернівецькою та Тернопільською областями. Населення становить 1529 осіб. Орган місцевого самоврядування— Жванецька сільська рада. Біля села річка Жванчик впадає в Дністер. Існує така легенда про назву села: На березі річки один француз чекав на човен, який не приплив. Француз написав на скелі своє прізвище Жван, щоб цей напис побачили моряки. Кажуть, що саме цей напис дав початок назві села. Територія сучасного села та його околиці була заселена ще в добу міді: в урочищі Лисій горі на поселенні трипільської культури досліджено унікальний в Європі гончарний центр (докладніше див. Жванець-Щовб). Друге поселення тих часів виявлено в урочищі Малайдашці. Крім того, в обох урочищах знайдено залишки поселень Черняхівської культури, а біля гирла річки Жванчика— поселення давньоруських часів. Жванець вперше згадується в 1431 році, (польська колонізація Поділля), коли лицар Свичко (Свічка) з Ленчина отримав від короля Владислава-Ягайла це поселення. Від його спадкоємців Жванець перейшов до Теодорика з Бучача і Язловця, потім — до Срочицьких. Остання зі Срочицьких гербу Новина — Анна — стала дружиною подільського воєводи Алєксандра Конєцпольського, Жванець був її віном. 1653 року Жванецьпережив бій військ Б. Хмельницького з армією польського короля Яна ІІ Казимира. У XV столітті споруджено Жванецький замок, який неодноразово перебудовано у XVI–XVII століттях, був значно зруйнований протягом XX століття. лежить на лівому березі Дністра,при допливі в нього річки Жванчик. Давня територія села займає кінець високого мису, обмежена з півдня Дністром. У серпні 1621 року сюди прибуло об’єднане польсько-козацьке військо під проводом гетьманів Яна Хоткевича і Петра Сагайдачного. Для переправи на протилежний берег Дністра біля Олександрівського укріплення було збудовано міст (Хотин, куди прямувало військо, розташований точно навпроти Жванця – направому березі Дністра). Щоправда, під час цієї переправи хтось пустив чутку, ніби-то гетьман Хоткевич наказав спалити Жванець, і частина війська кинулася грабувати та плюндрувати містечко, поки не була зупинена військовими зверхниками. Та все ж таки Жванецький замок зберігся, і ньону дякий час перебував королевич Владислав, повертаючись з Хотинського походу разом з гетьманом П. Конашевичем Сагайдачним. Лянцкоронський відновив містечко і відбудував замок, пошкоджені під час згаданих подій 1621 року. На його прохання король Владислав, що на власні очі бачив, як було зруйновано Жванець, в 1646 році надав містечку магдебурзьке право, затвердив ярмарки і торги, дав магістратську печатку та Рис 3.Гравюра: Жванецький замок у XVI–XVII століттях . Рис 4. Гравюра: В'їздна брама в Жванецький замок у XVI–XVII століттях. У 1620 році турки і татари вдерлися на Поділля. Фортецю було зруйновано. Наступного року до Жванця вступило 40-ка тисячне військо П. Сагайдачного, яке взяло участь уХотинській війні. 1646 року король Владислав IV Вазанадав Жванцю магдебурзьке право. Тут широко проводились чотири ярмарки і базари по понеділках. Восени 1653 року територія поблизу містечка стала ареною воєнних дій між військами Яна ІІ Казимира та Богдана Хмельницького. Населені пункти Придністров'я раз у раз спустошувались татарами. Так у 1664 році на прикордонний Жванець напав загін волохів. У липні 1672 року турецькі війська приступили до спорудження моста через Дністер біля Хотина. Поділля на 27 років опинилось під пануванням султана Магомета IV. Після Карловицького миру1699 року до містечка знов повернулась польська шляхта. 1768 року містечко зазнало нападу турків. Наступного року містечко знов стало ареною воєнних дій. Його захопили барські конфедерати, що підняли повстання проти королівського уряду, звідки їх вибили російські війська під командуванням князя Прозоровського. Фото 33. Костел в криптах якого були поховані барські конфедерати . Фото 34. Сучасний стан фортеці. 3.6. Хотин - місто в Україні, центр Хотинського району Чернівецької області. Розташоване на правому березі Дністра. Відоме фортецею 13 — 18 століття, що збереглася до наших днів. У літописі згадується як Хотень. У билинних переказах був богатир на ім'я Хотен Блудович. 1826 року місту Хотину був наданий герб: в золотому полі срібна тривежева цитадель, супроводжена вгорі срібним рівнораменним хрестиком над двома схрещеними шаблями — символами захисту краю від ворогів. На передній вежі півмісяць на держаку, а на держаках обох крайніх веж — застромлені бунчуки. Фото 35. Дослідження залишків фортеці у Жванці . Фото 36. Хотинська фортеця.. Завдяки вигідному стратегічному положенню Хотин відіграв значну роль в історії України, Молдови, Польщі, Туреччини та Російської імперії. Спочатку це була невелика, збудована східними слов'янами на місці давнього поселення дерев'яна фортеця, яка захищала їх від численних завойовників. Поряд з нею і одночасно з нею існувало неукріплене селище. На його території археологи виявили залишки напівземлянкових жител з печами - кам'янками, які датуються IX–X ст., а на глибині 1.2.-1.4 м. — виявлений культурний шар VII–VIII ст. З X століття входив до складу Київської Русі, згодом — Галицько-Волинського князівства. Завдяки міцній твердині і вигідному розташуванню Хотин став центром розвитку ремесел і торгівлі, які в свою чергу сприяли розквіту культури та економіки міста. Про це, зокрема, свідчить і рукописне Хотинське Євангеліє XIV ст. У Хотині в ті часи відбувалися найбільші у Молдавському князівстві ярмарки, на які приїздили купці з різних країн Східної та Західної Європи. Місто було важливим митним пунктом в європейсько-азійській торгівлі. У другій половині XVI ст. від хотинського ярмарку у молдавську казну надходила величезна сума грошей — 10000 золотих на рік. З кінця ХІІ ст. на півдні Галицького князівства Галицько-Волинської держави починає формуватись земля з напів-автономним статусом.(Шипинська земля) Після монголо-татарської навали зв'язки з галицько-волинськими землями послабились, що призвело до їх фактичного відокремлення на початку XIV, та визнання зверхності Золотої Орди. У сер. XIV ст. починається занепад Золотої Орди, в залежності від якої перебував край. В 1349 р. Королівство Польське захопило Галицьке князівство. В цей же час на землях у басейні ріки Молдова формується нова держава — Молдавське князівство. А на південному прикордонні Галицького князівства постає Шипинська земля — практично самостійна адміністративно-територіальною одиниця з власною самоуправою, за яку вели запеклу боротьбу Королівство Польське, Королівство Угорське та Молдавське князівство. Документально вперше згадує Шипинську землю Ян Длугош в 1359 році у зв'язку з походом короля Казимира у Молдавію. Приблизні межі описувались в грамоті 1412 року. Загальне керівництво землею здійснював Воєвода. Хотинська фортеця була центром Хотинської волості («дєржави»), якою керував Староста («дєржавець») Від 1373 р. Хотин увійшов до складу Молдови. Упродовж XV–XVI ст. Хотинська фортеця була столицею Мультан, резиденцією молдовських господарів. Воєвода Стефан III Великий значно розширив кордони фортеці. Було зведено мур шириною 5 і висотою 40 метрів. У самій фортеці були вириті глибокі підвали, які служили приміщеннями для воїнів. У «Списку руських городів» у кін. XIV ст. згадується («На Днестре Хотень») й у грамоті молдавського воєводи Олександра (8 жовтня1408 р.). У XVIII ст. Хотинська округа була безпосередньо включена до складу Османської імперії. Місто і фортеця перейшли до рук турків. Вони ще більше посилюють оборонну міць фортеці, але місцеве населення ніколи не мирилося з новими поневолювачами. Помічниками у цій боротьбі часто виступали запорозькі козаки. Так було в 1563 році, коли козаки на чолі з легендарним Дмитром Вишневецьким (Байдою) зайняли фортецю і почали переговори з молдавським господарем про спільний виступ проти Туреччини. Через зраду молдавських бояр загін козаків був розгромлений, а Дмитро Вишневецький був страчений в Константинополі. У 1615 р. польські війська зайняли Хотин. Після Цецорської битви1620 р. між Польщею та Туреччиною, в ході якої польські війська були розбиті, а великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський загинув, Хотин став головним форпостом оборони від турецької навали. Хотинська битва 1621 Хотинська битва 1621 року – один з ключових етапів історії Європи ХVІІ. Особлива активність українських козаків розпочалася на початку ХVІІ століття.По світу розійшлася слава про запорозьких козаків та їхнього провідника – Гетьмана Петра Сагайдачного після перемогою над Кафою (теперішня Феодосія). Як пише І. Крипякевич, зберігся детальний реєстр війська, яке під проводом Сагайдачного прийшло під Хотин – 41520 козаків, артилерія – 22 гармати. Сагайдачний передбачив, що польський уряд був змушений звернутися по допомогу до запорожців визнати владу Гетьмана в Україні і скасувати всі обмеження проти козацтва. Добре розуміючи військове мистецтво, Сагайдачний перешкодив туркам здійснити заплановані військові приготування. Один з козацьких загонів був скерований в гирло Південного Бугу і перешкодив кримським татарам облаштувати переправу для походу в Молдавію, а інший – в район Анкермана. Татари були змушені втікати до Ізмаїла. Турецька армія затрималася, а польське військо прибуло в район Хотина на три дні швидше і зайняло вигідні позиції. Козацьке військо отаборилося окремо, попереду шляхетського. Козаки захистили табір глибокими ровами і високими валами. Сагайдачний вирішив виснажити вороже військо, а потім перейти до раптового наступу. 3 вересня турецьке військо напало на козацький табір, а татари напали на польське військо. За своїми масштабами Хотинська битва 1621 року була однією з найбільших воєн у середньовічній Європі. З обох боків взяло участь приблизно 350 тис. чоловік. Загальні втрати склали: з боку Туреччини – понад 80 тис. чол.., з боку Польщі приблизно 14, 5 тис. чол., з боку України – до 5 тис. козаків. Такі порівняно невеликі втрати свідчать про військову майстерність запорожців і про воєнний талант Гетьмана Сагайдачного. Козацькі перемоги під Хотином, на думку Д.Яворницького, остаточно зламали волю турецького командування. Уже 2 жовтня, розпочалися переговори на яких туреччина прийняла сві умови Польщі, а 8 жовтня сторони підписали мирну угоду – турки обіцяли не дозволяти татарам напасти на Україну, а поляки обіцяли не дозволяти запорожцям організовувати походи на Чорне море. Хотинська битва стала однією з найбільших битв кривавого 17 століття. Її наслідки мали велике міжнародне значення. Ця битва змусила Туреччину відмовитись від планів завоювання Європи. Розгром турецького війська під Хотином привів до внутрішнього політичного послаблення султанської влади (повсталі яничари вбили у 1622р. Османа II), а також посилення боротьби слов'янських та арабських народів проти турецького поневолення. Проте сам Сагайдачний від ран отриманих під Хотином помер 10 квітня 1622 року так і не встигнувши скористатись плодами своєї перемоги. Особисте майно переказав на потреби Київської і Львівської православних шкіл, церквам і монастирям України.А в польської верхівки пам'ять виявилась короткою На честь Хотинської битви Папа Грегорій XV та Папа Урбан VIII за мужність війська присвятили день пам'яті - 10 жовтня і католицька церква до кінця 19 ст відправляла в цей день спеціальну службу. Впродовж XVII - ХVІІІ століть Хотин переходив з рук в руки, ним володіли і польські королі, і турецькі феодали, Росія, неодноразово місто визволяли запорозькі козаки. Під час визвольної війни у Хотині 1650-1653 рр. перебували війська Богдана Хмельницького. 11 листопада 1673 р. коронний гетьман Ян III Собеський на чолі 30-тисячного польсько-литовсько-козацького війська вщент розгромив у Хотині 40-тисячну турецьку армію. Вирішальним моментом Хотинської битви 1673 стала атака гусарів воєводи Яблоновського. Тільки на початку XVIII століття туркам вдалося остаточно закріпитися в Хотині і в фортеці. Після реконструкції 1712-1718 рр. (при допомозі французьких інженерів) вона стала наймогутнішим вузлом османської оборони на сході Європи. Хоча в XVIII–XIX ст. фортеця поступово втрачає своє оборонне значення, під її мурами продовжують кипіти битви. Після російсько-турецької війни 1806–1812рр. Хотин офіційно був анексований Росією і став повітовим центром Бесарабської губернії. Відступаючи, турки майже повністю знищили Хотин. 1832 на території фортеці було збудовано нову церкву св. Олександра Невського. 1856 року російський уряд скасував статус Хотинської фортеці як військового об'єкту. Саме місто протягом XIX ст. розбудовувалось на рівнинному плато за регулярним планом. За переписом 1897 р. Хотин нараховував 18126 мешканців. Після реформи 1860-х років у Хотині виникли перші промислові підприємства. Тут було кілька водяних млинів. На початку XX ст. в Хотині діяли 3 броварні, 10 ґуралень, 4 тютюнові фабрики, лісопильний і цегельний заводи, 2 друкарні. Місто мало дві лікарні на 45 ліжок, аптеку, діяли 2 двокласні повітові училища (чоловіче і жіноче), 2 чоловічі однокласні училища та одне приватне. 1918 року на прикордонну Хотинщину претендувало 5 держав: Росія, Україна, Молдовська народна республіка, Австро-Угорщина і Румунія. 10 листопада 1918 року Хотин окупували війська королівської Румунії. Почалися репресії та терор. Але хотинчани не пslкорилися новим окупантам. У січні 1919 року спалахнуло антирумунське повстання. Влада в більш як сто селах перейшла до рук Хотинської Директорії на чолі з Й.І.Волошенком-Мардар'євим. Директорія, підтримувана народом, вирішила вигнати румунів з свого краю і повернути собі волю. Протягом 10 днів учасники Хотинською повстання вели запеклі бої з королівськими військами. Проте увірвавшись 1 лютого у Хотин, загарбники вчинили розправу над населенням. Щодня окупанти вели сотні людей на руїни Хотинської фортеці, звідки ніхто не повертався. Хотин упродовж 22 років став повітовим центром Румунії. Під час Другої світової війни Хотин був під румунською окупацією (6 липня 1941 р.— 4 квітня 1944 р.), пізніше у складі УРСР. Воєнні події внесли значні зміни в національний склад населення: 72% — українці, 16% — росіяни, 8% — євреї, 4% — румуни. У Хотині є понад 20 пам'яток історії, які перебувають на державному обліку. На території замку була церква св. Миколая, за переказами збудована грецькою княжною. Пізніше турки влаштували в ній мечеть.1621 року біля стін замку було 2 церкви: одна дерев'яна і одна мурована. У місті діє Державний історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця». На його території знято понад 50 кінофільмів. Серед них: «Захар Беркут», «Д'Артаньян та три мушкетери», «Тарас Бульба», «Чорна стріла», «Могила Лева», «На війні як на війні», «Русалонька», «Сказання про доблесного лицаря Айвенго» Сьогодні в Хотині ми можемо побачити багато туристів, котрі хочуть почути історію цієї фортеці і побачити місця де відчайдушно боронили свою землю сміливі козаки.А з мурів фортеці - величний Дністер з його одвічними меандрами...У місті діє Державний історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця». На його території знято понад 50 кінофільмів. Серед них: «Захар Беркут», «Д'Артаньян та три мушкетери», «Тарас Бульба», «Чорна стріла», «Могила Лева», «На війні як на війні», «Русалонька», «Сказання про доблесного лицаря Айвенго» Сьогодні в Хотині ми можемо побачити багато туристів, котрі хочуть почути історію цієї фортеці і побачити місця де відчайдушно боронили свою землю сміливі козаки.А з мурів фортеці - величний Дністер з його одвічними меандрами... Рис. Хотинська битва. Картина невіломого художника.. Фото 37. Група гуртківців біля пам’ятного знаку.. Фото 38. Надпис на пам’ятному знаці. Фото 39.Юні дослідники біля пам’ятника Сагайдачному в Хотині. Висновки 1. Феномен воєнних і політичних успіхів Гетьмана Петра Сагайдачного, видатного українця, полягає в тому, що він, великою мірою спричинився до того, що вже в перші десятиріччя ХVІІ ст. українське козацтво бере на себе величезну відповідальність за відродження української державності, в захисті рідного краю від спустошення татарами і турками. 2. Хотинська битва стала тріумфом української зброї і бойового мистецтва. Порівняно невелике польське військо у спілці з козаками, завдяки воєнному талантові Гетьмана Петра Сагайдачного перемогло другу велику турецьку навалу, що не дало впасти Речі Посполитій і зупинило турецький похід через українські і польські землі в Європу. 3.Пройшовши маршрут водної подорожі, можна побачити надзвичайно багато цікавих речей: водоспади, пам’ятки архітектури, надзвичайно красиві пейзажі. Пропливаючи по каньйону, побачити різноманітних птахів. Також багато цікавих рослин занесених до Червоної книги України. 4.Таким чином ми популяризуєм спортивний туризм.Підвищуєм рівень туристської майстерності та здоровим способомпроводимо дозвілля. 5.Дослідженя козацьких хрестів в експедиції дозволило нам доторкнутись до давньої історії козаків, до їх свободолюбивого духу. Дізнатись про походи Богдана Хмельницького та його сина Тиміша, Байди Вишневецького таПетра Сагайдачного. Вивчаючи на практиці свою історію ми маємо шанс виховати патріотів та гідних громадян своєї держави- нескореної України! Проживши якийсь час в таких умовах, споріднюєшся з природою та історієюі відчуваєш себе маленькою її частинкою. Тоді, переповнений гордістю, можеш сказати: “ЦЕ МОЯ ЗЕМЛЯ!!!”. Використана література 1. Маринич А. М. Геоморфология южого Полесья – К.: изд-во Киев ун-та, 1963. – 252 с. 2. Геренчук И. К. Западно-Подольская область. – В кн..: Физико-географическое районирование Украинской ССР. Изд-во киев. ун-та, 1968. – 358 с. 3. Геренчук И. К. Об ассиметрии речных долин Подольского плато. – известия ВГО, 1950 р., том 82, выпуск 1. 4. Гук М. І., Головко І. К., Приходько Т. Ф. Клімат Української РСР. К.: Рад. шк.; 1958. – 72 с. 5. Бучинский И. Е. Климат Украины. – Львов: Гидрометеоиздат, 1960. – 131 с. 6. Бучинский И. Е. Климат Украины в прошлом, настоящем и будущем. – К.: Госсельхозиздат, 1963. – 308 с. 7. Дослідження Дністра. Львів-Київ, товариство Лева, 1998. 216 с. 8. Мишолівська М. М. Дністер тече. Львів, 2000. 24 с. 9. Культурні грона Дністра. Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2001. 214 с. 10. Лотоцький А.Історія України.Львів, видавничий центр «Фенікс»,1990.239с. 11. Горобець В.,Чухліб Т. Незнайома кліо. Київ,наукова думка,2004.311 с. 12. Інтернет ресурс Вікіпедія.